Битися, щоб перемогти. Рукопашний бій під час Вітчизняної Війни

Історія рукопашного бою в CРСР. Частина 3.

До початку Другої Світової Війни, в яку окремими епізодами входять і локальні війни й конфлікти, які вів СРСР з Фінляндією та Японією на Халхін-Голі та озері Хасан, у керівництві РККА (Робітничо-Селянської Червоної) Армії) не приділялося належної уваги підготовці особового складу до рукопашних сутичок. Існувала думка, що у зв’язку з посиленою вогневою міццю всіх армій світу, з приходом у війська легкої автоматичної стрілецької зброї: пістолетів, автоматів і пістолетів-кулеметів, роль рукопашного бою буде невелика і він необхідний тільки для спеціальних підрозділів НКВС і прикордонної служби, а масового використання рукопашного бою не буде.

Тому, у випущеному в 1938 році НПРБ-38 («Настанови з підготовки до рукопашного бою») перевага надавалася комплексній підготовці силової та фізичної витривалості бійців: подоланню перешкод, володінню холодною зброєю, способам пересування на різноманітних типах місцевості, прийомам метання ручних гранат. З погляду військової підготовки це було, мабуть, дуже вірне і правильне рішення, оскільки вже перші сутички 1939-1940 років у Маньчжурії та Монголії, і особливо у Фінській війні, показали наскільки важливий рівень фізичної підготовки рядового складу. При цьому стала очевидна помилковість уявлення про ближній бій як тільки про вогневий бій. Особливо ясно це виявилося у вересневому наступі 1939 року РККА в районі річки Халхін-Гол. У цій військовій кампанії було сотні і навіть тисячі епізодів, коли доводилося буквально виколупувати японців із їхніх позицій у ближньому рукопашному бою. Більшість японців були стійкими бійцями і не бажали відходити і, тим більше, здаватися.

Вже до 1941 року з урахуванням досвіду попередніх боїв було розроблено та відправлено до військ «Керівництво з підготовки до рукопашного бою» РПРБ-41, де було виділено значно більше місця саме рукопашному бою. У керівництво були включені не тільки прийоми штикового бою: уколи та удари прикладом, а й прийоми бою гвинтівкою без багнета, малою саперною лопаткою, багнета як кинджала, а також беззбройного проти озброєного гвинтівкою або холодною зброєю – багнетом, ножем або кинджалом. Скупо, але було приділено місце й методиці викладання рукопашного бою, а також підготовці та утриманню найпростішого інвентарю: тренувальних палиць, дерев’яних гвинтівок з м’яким наконечником та опудал.

Перші бої з німцями показали, що рукопашний бій майже завжди виникав там, де війська Червоної Армії діяли стійко та оборонялися грамотно. Навіть у важкий період відступів 1941 року на тих ділянках фронту, де були підготовлені, зокрема і до рукопашного бою підрозділи, Червона Армія чинила жорстокий опір. У цьому сенсі показовою є історія Брестської фортеці, захисники якої неодноразово вступали в рукопашну з німцями, утримуючи фортецю протягом декількох місяців.

Рукопашний бій. Підготовка запасних частин Червоної Армії

У рамках формування та підготовки нових частин Червоної Армії у 1942 році виходить «Керівництво з фізичної підготовки в запасних частинах Червоної Армії», яке спрямоване на підготовку запасників. Ці запасні частини після підготовки особового складу практично всі стають бойовими частинами та вирушають на фронт. Згідно з «Керівництвом з фізичної підготовки в запасних частинах» із загальних 40 годин занять фізпідготовки, 25 годин виділялося саме на вивчення прийомів рукопашного бою.

Звичайно, це були найпростіші, але при цьому ефективні прийоми захисту та нападу як з використанням зброї та підручних засобів (ножа, багнета, гвинтівки, великої та малої саперної лопати) так і без них. Здебільшого рівень підготовки піхотних частин, що надходять на фронт, у цей час став відповідати вимогам того часу.

Навчання рукопашного бою на фронті

Практично з перших місяців війни підготовка до рукопашного бою на фронті прийняла тренувально-практичний напрямок. Підготовкою військ займалися у ближньому тилу, куди вони відводилися задля відпочинку і переформування на короткий час. Не робився упор на розучування безлічі прийомів, навпаки, арсенал дій піхотинця був невеликий, але затреновувався в комплексі з іншими діями бійця (подолання перешкод, метання гранат) у різних умовах бою: за захисту траншеї та окопа, або навпаки, за їх атаці.

Починаючи вже з 1942 року значно більше часу приділялося атакуючим діям. Часто перед наступом поблизу лінії фронту вишиковувалися штурмові смуги, які імітували німецьку захисну лінію на цій ділянці фронту. Через таку смугу в комплексному тренуванні (прискорена атака -> подолання перешкод -> метання гранат -> рукопашний бій) кілька разів проганялися всі підрозділи. Навчання проводилися повідділково, взводно, ротно і батальйонно. Закінчувалися такі тренування полковими навчаннями, в такий спосіб командування домагалося повної злагодженості всіх бойових одиниць: від звичайного солдата до полку. Рукопашна підготовка займала до 15% всього часу, виділяємого на такі вчення. Приділялася особлива увага тактичній поведінці бійців у рукопашній сутичці в різних умовах ближнього бою: окопах, ходах сполучень, інженерних спорудах, а починаючи з 1943-1944 рр. і в житлових та громадських будівлях.

У прийнятому в 1942 році новому Бойовому Статуті піхоти Червоної Армії вже було закріплено становище рукопашного бою як основного виду бою: у розділі 1 «Загальних положень» сказано: «Вогонь, маневр і рукопашна сутичка — основні способи дій піхоти.”
У наступальному бою завдання піхоти визначалося так —    «…вміло поєднуючи вогонь і рух, зблизитися з супротивником, атакувати його, знищити в рукопашній сутичці або захопити в полон і закріпити за собою захоплену місцевість…»

Піхота Червоної Армії це робила добре – не дарма німці вважали, що той, хто не побував у рукопашній з росіянами – війни не бачив.

У роки війни йде робота з систематизації прийомів, способів та методик навчання піхоти рукопашному бою. Виходять з друку і направляються в частини брошури та публікації «Виготовлення інвентарю для занять з рукопашного бою» С.Фельдмана, «Про методику підготовки бійця до рукопашного бою» К.Булочко, «Методичні вказівки з рукопашного бою для частин, навчальних підрозділів та курсів Ленфронту», «Вимоги фронту до рукопашного бою» К.Булочко, «Проведення занять з підготовки до рукопашного бою» І.Григор’єв, «Рукопашний бій у окопі».

ВсеВобуч у роки ВВВ

Вже через чотири місяці з початку війни з 1 жовтня 1941 року ДКО СРСР знову вводить ВсеВобуч (Загальне Військове навчання), закрите у 1923 році. У програмі для населення віком від 16 до 60 років кілька годин приділялося підготовці рукопашному бою. У розпорядження Всевобуча для проведення занять були відряджені найбільш кваліфіковані методисти, викладачі та спортсмени. Діяльність груп з навчання чітко регламентувалася документом «Організаційно-методичні вказівки щодо проведення фізичної підготовки та рукопашного бою у підрозділах Всевобуча», у підготовці якого брали участь видатні рукопашники того часу.

У доповненні до Всеобучу постановою РадНарКому СРСР з 24 жовтня 1941 року окремою дисципліною в школах для учнів старших 5-10-х класів шкіл і учнів технікумів вводиться допризовна військова підготовка, де також викладаються ази рукопашного бою. Всього за роки війни через Всеобуч пройшло близько 10 мільйонів радянських громадян. У 1948 році останній підрозділ Всеобуча припинив свою роботу.

Рукопашний бій у підрозділах контррозвідки СМЕРШ

Характер дії спеціальних підрозділів НКВС, Червоної Армії та ВМФ СРСР сильно відрізнявся від завдань звичайних піхотних підрозділів. Тому розвиток справжніх майстрів рукопашного бою, методик навчання та удосконалення прийомів відбувався саме у таких підрозділах. Насамперед це відбувалося у спецпідрозділах Наркомату Внутрішніх Справ (НКВС), зокрема й в управлінні контррозвідки «СМЕРШ» НКВС (керівник – Юхимович С.П.), Головного управління «СМЕРШ» Наркомату Оборони (керівник – Абакумов В.С.) та Управління контррозвідки «СМЕРШ» Військово-Морського Флоту (керівник – Гладков П.С.) Усі ці три організації «СМЕРШ» – абсолютно різні організації, що керуються різними знаковими людьми того часу і підпорядковуються різним державним структурам: СМЕРШ НКВС – наркому Л.П. Берія, СМЕРШ НКО – безпосередньо І.Сталіну та СМЕРШ ВМФ – наркому флоту Н.Г. Кузнєцову.

У кожній із систем армійської, ВМФ та НКВС були свої власні автономні системи підготовки контррозвідників, які розвивалися паралельно. Система підготовки рукопашного бою НКВС мала відмінну школу і базувалася на системі В. Спіридонова (один із основоположників самбо), який працював у системі Наркомату Внутрішніх Справ, і навіть особисто готував бійців ОМБОН (окремої мотострілецької бригади особливого призначення) у період 1941-1944 років. Контррозвідки НКО і ВМФ – як армійські фронтові контррозвідки використовували дуже схожі зі Спіридоновим методики Ощепкова і Харлампієва (Ощепков останні роки життя працював у ЦДКА (Центральний Дім Червоної Армії) – Харлампієв продовжив його роботу), Волкова, Булочко, але зі своєю власної армією. Так чи інакше, всі контррозвідки – і Смерш НКВС, і Смерш НКО, і Смерш ВМФ – своїм завданням бачили боротьбу зі шкідниками, чужими розвідниками, шпигунами та диверсантами. Основні завдання в них були за визначенням однакові – затримання супротивника на своїй території та його конвоювання – основна частина прийомів рукопашного бою була побудована для виконання саме цих цілей.

Рукопашний бій у розвідці

Розвідка, на відміну від контррозвідки, переслідує зовсім інші, протилежні цілі. Це, як правило, таємний збір інформації про живу силу і військову техніку супротивника, здійснення диверсійної діяльності (підрив складів, мостів, транспортних артерій), захоплення «язиків» і безшумна потайна доставка їх у розташування своєї частини.

Цим усім у Червоній Армії до 1942 року займався РозвідУпр, перейменований в ГРУ ГШ КА (Головне Розвідувальне Управління Генерального Штабу Червоної Армії). Саме на його замовлення у Військовому Видавництві НКО видається та використовується у підготовці розвідників «Методичні вказівки з рукопашного бою для розвідувальних частин», 1943 р., автори Красоткін Л.І., Васильєв І.В.

А в 1945 році виходить робота майстра спорту СРСР, одного з основоположників рукопашного бою в СРСР капітана К.Т. Булочко “Фізична підготовка розвідника”. Ця робота увібрала весь досвід проведення розвідувальної діяльності Великої Вітчизняної Війни, зокрема й рукопашного бою.

Ну і насамкінець цитата зі статті К. Булочко «Вимоги фронту до рукопашного бою» :

“…У січні 1943 р. під Янушполем я запитав у полонених німців: “що найстрашніше в бою з росіянами?” Один із них відповів: “Психічна атака. Росіян вогнем зупинити не можна, треба бігти”.

Ми не ходимо в психічні атаки, але дії наших бійців настільки стрімкі, що німецька психіка не витримує, і фриці біжать, боячись зустрітися з нами у рукопашній сутичці…”

Читайте ще з циклу “Історія рукопашного бою”:

– Частина 1.  Рукопашний бій у царській Росії.

– Частина 2. бій у перші роки Радянської влади.

– Частина 4. бій у СРСР: самбо та карате.

— Частина 5.  Рукопашний бій в Україні

— Частина 6.  Рукопашний бій у Києві

При копировании материала просим ссылаться на источник https://nipponkempo.com.ua/uk/article/rukopashnyj-bij-u-velyku-vitchyznyanu/. Правила публикации здесь. В противном случае, мы обязательно выявим плагиат и будем обращаться в DMCA Google.