Самбо та карате. Після війни. Історія рукопашного бою у СРСР. Частина 4.

Самбо – радянська рукопашна боротьба

Після війни міста СРСР захлеснув сплеск злочинності. Мільйони чоловіків, які чудово володіють зброєю, багато хто – бойовим рукопашним боєм, поверталися до мирного життя, яке не завжди їх приймало. Головне – що практично всі 100% людей, які повернулися, багато разів дивилися смерті в обличчя і психологічно були максимально готові до будь-яких конфліктних ситуацій.

Десятки тисяч колишніх злочинців, що змили кров’ю свою провину в боях, ринули в міста і робочі селища. На противагу криміналу надзвичайну популярність набули різні спортивні секції з рукопашного бою, які як гриби росли у всіх спортивних клубах того часу. Рукопашний бій у таких секціях називався вольною (вільною) боротьбою в одязі. Нестачі у тренерах на той час не було – ними ставали колишні спортсмени та розвідники.

Хлопчаки горіли бажанням навчитися битися – й із задоволенням масово йшли до таких секцій. У 1947 році в Москві пройшов Другий Всесоюзний З’їзд тренерів вільної боротьби під керівництвом Анатолія Харлампієва, на якому цей вид рукопашного бою вирішено було назвати боротьбою Самбо (“Самозащита Без Оружия” (Самозахист без зброї)). Перший, тоді ще нечисленний з’їзд пройшов ще до війни у 1938 році. Другий З’їзд погодив правила проведення змагань із боротьби самбо, які були у 1948 році затверджені Всесоюзним комітетом у справах фізичної культури та спорту при Раді Міністрів СРСР 27.01.1948 року. Вже влітку 1948 року з друку виходить брошура «Боротьба Самбо. Програма для спортивних секцій колективів фізичної культури», в якій описано методику занять та підготовки спортсменів. Але особливий поштовх розвитку як виду спорту боротьба самбо отримує після виходу книги Анатолія Харлампієва «Боротьба Самбо» у 1949 році. У цій книзі самбо остаточно сформувався як той вид спорту, який ми знаємо зараз, і який отримав міжнародне визнання. З арсеналу рукопашного бою прибрано всі небезпечні для життя прийоми, кидки, захист від озброєного суперника, а також повністю виключено роботу з якоюсь зброєю.

У 1953 році під авторством Анатолія Харлампієва обмеженим тиражем у видавництві «Воєніздат» та з грифом «Для службового користування» виходять одразу дві книги: «Боротьба самбо. Спеціальні прийоми» та «Боротьба самбо. Бойові прийоми». Перша книга розглядала спецприйоми (зняття вартового, удушення, небезпечні кидки та способи усунення та розриву хребетного стовпа суперника). Друга книга присвячувалась боротьбі неозброєного проти озброєного, а також використанню зброї в рукопашному бою (ніж, кинджал, пістолет, саперна лопатка, штиковий бій). Окремий розділ був присвячений зв’язуванню та конвоюванню.

Отже, А. Харлампієв розділив рукопашний бій на масовий – спортивне самбо, вихолостивши його, і на бойовий, закритий для мас і відкритий для обраних – бойове самбо.

Обраними, як завжди, були спецслужби. Насамперед бойове самбо призначалося працівникам держбезпеки (КГБ СРСР) та офіцерам армійської розвідки (ГРУ СРСР). Самбо активно культивувалося в цих організаціях до останніх днів їх існування.

Самбо, бокс, карате та рукопашний бій у СРСР

Карате та інші східні єдиноборства

Шлях карате до Радянського Союзу був довгий і звивистий. Друга світова війна відкрила світові Японію. Ізоляційна політика японської еліти до 1945 року не дозволяла дізнатися багато аспектів японської культури. Окупувавши Країну Сонця, США, як консервну банку, розкрили багатовіковий черепаший панцир Японії і явили світові японське економічне диво і японську культуру, а разом з нею – карате. Американські солдати та офіцери, які служили в експедиційному корпусі, що знаходився в Японії до 1952 року, навчалися карате у місцевих майстрів у численних школах. Спецслужби США переймали у японців найкраще, зокрема й систему підготовки до рукопашного бою. У США, а потім і в Європі відкривалися школи з вивчення карате, публікувалися безліч книг та брошур, присвячених японському карате-до, знімалися фільми. У 60-ті роки, за часів хрущовської відлиги ентузіасти, які виїжджають у закордонні відрядження з СРСР, привозили назад ці книги та фільми, а ті, хто перебував у тривалих відрядженнях, встигали навіть позайматися в європейських чи азіатських школах

Перші ентузіасти, і навіть групи карате-до з’явилися в Радянському Союзі в кінці 60-х, початку 70-х років. Як і слід очікувати, вони з’являлися в найпрестижніших установах, співробітники яких були виїзними: одні з перших секцій були організовані в МГУ, в Університеті Дружби Народів, в інституті Моріса Тореза, при міськкомах і райкомах комсомолу. На жаль, вивчення будь-якого стилю рукопашного бою за книгами та фільмами не враховує духовного та морального боку єдиноборства. Неможливо збагнути тактику та стратегію бою, тим більше ближнього, якщо немає того, хто це знає – справжнього наставника. І навіть у проведенні будь-якого прийому чи удару існує маса різних нюансів та особливостей, які неможливо описати в популярній перекладній самвидавницькій книжці. Тому карате того часу у світі отримало образливу назву «радянське карате», яке визначало карикатурність цього напряму, що має лише зовнішню схожість із справжнім карате.
Однак популярність навіть такого карате зростала в масах, розмножувалися секції, «сенсеї» які самі собі призначали чорні пояси. Часто такі «сенсеї» та їхні «учні» бравірували своїми знаннями і не виключали нагоди показати свою «майстерність» у вуличній бійці, хизуючись тим, що з одного удару можуть покалічити випадкового перехожого. Стурбоване ситуацією керівництво СРСР заборонило в 1973 році заняття карате. Карате пішло у підвали та сховалося у спортзалах КГБ та МВС.

Легалізація карате в СРСР відбулася завдяки тиску вищих комсомольських працівників, багато з яких продовжували займатися карате в закритих секціях «тільки для обраних» та керівництва КГБ СРСР. Службовці КГБ завжди цікавилися рукопашним боєм. Ударна техніка карате, якої не було ні в самбо, ні в боксі, була цікавою і вимагала вивчення. Спочатку Спорткомітет СРСР у березні 1978 видає наказ «Про створення комісії з боротьби карате» для вивчення можливості легалізації карате. Потім влітку 1978 року генералу Пирожкову, одному із заступників Голови КГБ СРСР, під час закордонного відрядження в Гавані, офіцерами МВС Куби було продемонстровано так зване «оперативне прикладне карате», якому кубинці навчали свій спецназ, який чудово показав себе в розвідувально-диверсійних операціяхв Анголі, Мозамбіку та Нікарагуа.

Фідель Кастро, на відміну від багатьох керівників радянського табору, посилав своїх фахівців для навчання та стажування до кращих шкіл та ВНЗ світу: до Англії, Франції, Німеччини, Японії та інших капіталістичних країн, не шкодував грошей для купівлі необхідного обладнання та інвентарю. Рауль Рісо пройшов таке навчання у школі «карате дзесінмон» Японії і багато років працював над створенням на базі карате ефективної системи рукопашного бою, яку могла б використовувати фізично середньорозвинена людина. Ця система стала називатися «оперативне карате».

Цікаво: Рауль Рісо (справжнє ім'я - Домінго Родрігес Окендо) займався єдиноборствами ще до Кубинської революції в одній із безлічі шкіл кунг-фу, яку вів виходець з Китаю, що осів у Гавані. У 1967 році, коли Рауль Рісо вже був офіцером МВС Куби, йому вдалося познайомитися з японським комуністом Масахакі Кохагура (у різній вимові може звучати як Масахакі Кахагура, Мосахакі Кохачура), майстром карате і учнем основоположника стилю карате "дзесінмон", що зароджувався тоді, Хосю Ікедою. Масахакі в середині 1960-х прибув на Кубу для допомоги кубинським революціонерам як фахівець із радіозв'язку. Жорсткий ударний стиль японського рукопашного бою, яким він займався у вільний час, зацікавив Рауля Рісо, який фактично став учнем Кахагури. Кахагура разом з Рісо багато зробив для поширення школи "Дзесінмон" на Кубі. При цьому Рісо займався у радянських інструкторів із самбо, а також стажувався в самій Японії у засновника "дзесінмон" Хосю Ікеда. Хосю Ікеда особисто кілька разів відвідував Острів Свободи в період з 1967 по 1971 рік, провів там кілька семінарів та виїзних атестаційних комісій, за результатами яких кілька кубинців отримали чорні пояси із рук самого Ікеди. Рауль Рісо перемежував свої заняття з неодноразовими відрядженнями в "гарячі точки" Латинської Америки та Африки, у всі місця, де базувалися кубинські революційні бригади. У результаті кубинське " карате оперативу " - сплав кидкової техніки самбо, армійських прийомів рукопашного бою і ударної техніки карате дзесінмон - з практичності та ефективності перевершувало майже всі системи рукопашного бою, що існували на той час і культивувалися різними спецслужбами світу. У тому числі й радянське самбо. Зауважимо, що " карате оперативу " з самого початку являло собою прикладну армійську систему рукопашного бою: до неї входило проходження лінії перешкод і ката з автоматом.

Рауль Рісо був запрошений у листопаді 1978 року на Всесоюзні збори співробітників КГБ СРСР до Москви для проведення семінару.

Рісо прибув до Москви разом з Раміро Чиріно, офіцером МВС Куби, де вони провели 3-місячний (!!!) семінар. З листопада 1978 по лютий 1979 року кубинці підготували більше 200 інструкторів з оперативного карате, які роз’їхалися країною і потім навчили цьому стилю інших співробітників КГБ. Вивчався рукопашний бій проти неозброєного та озброєного (автомат із примкненим багнетом, ніж, саперна лопатка, пістолет) суперника. Отже, оперативне карате увійшло до системи підготовки співробітників КГБ СРСР. Починаючи з 1979 року, у КГБ виділявся певний бюджет на закупівлю за кордоном спеціальної літератури, фільмів, інвентарю, роботи над методиками викладання карате, запрошення іноземних фахівців, підготовку інструкторів. З цього часу була організована програма для обміну досвідом, в рамках якої кубинці готували для СРСР інструкторів з оперативного карате, а СРСР посилав своїх найкращих інструкторів із бойового самбо на Кубу – для навчання цього стилю кубинських інструкторів.

Так, до 1984 року, коли карате заборонили в СРСР вдруге, кубинці та «совєтіки» (лагідне кубинське прізвисько громадян СРСР) співпрацювали в галузі рукопашного бою, спільно збагачуючи та розвиваючи його, сплавляючи разом прийоми бойового самбо та японського карате.

У масовому спорті ще у грудні 1978 року, під час проведення першого семінару Раулем Рісом за негласної підтримки КГБ при Спорткомітеті СРСР   була створена Федерація карате СРСР. Було призначено чиновників, розроблено правила проведення змагань, атестації суддів та тренерів. Проте Федерація карате СРСР працювала неефективно: не всі з існуючих груп, секцій та тренерів пройшли атестацію.

Ті, хто не пройшов таку, знову йшли в підпілля і продовжували працювати, готувати учнів, привласнюючи собі чорні пояси, влаштовуючи власні підпільні змагання, які не регламентувалися жодними правилами, і іноді закінчувалися трагічно. У результаті, 1984 року карате, а разом із ним й інші східні єдиноборства, заборонили знову. Це змусило піти у підпілля та перефарбуватися навіть атестованих тренерів та їх секції. Багато хто з них змінив назву або пішов під комсомольські та міліцейські «дахи» у вигляді загонів ДНД (Добровільна Народна Дружина) та ОКОД (об’єднаний комсомольський оперативний загін).
Карате у системі КГБ та МВС СРСР теж було змушене мімікрувати. На перший погляд, косметичні зміни в назві – карате стали називати рукопашним боєм – насправді призвело до чергового витку розвитку бойового напрямку рукопашного бою. Якщо раніше ударний і борцовський стилі все ж таки існували окремо – як самбо і карате, то тепер почав формуватися свій власний стиль бойових мистецтв, який нарівні використовує найефективніші прийоми з ударної та борцівської техніки.

Заборона на карате та інші єдиноборства проіснувала до 1987 року, коли в умовах «перебудови» та розвитку карате у світі (у Міжнародному Олімпійському Комітеті розглядалася заявка на включення карате як Олімпійської дисципліни) Спорткомітет СРСР зняв заборону на заняття всіма видами рукопашного бою. З цього моменту починається новітня історія рукопашного бою та всіх видів єдиноборств на території Радянського Союзу.

Читайте ще з циклу “Історія рукопашного бою”:

– Частина 1. Рукопашний бій у царській Росії

— Частина 2. Рукопашний бій у перші роки Радянської влади

— Частина 3.  Рукопашний бій в Вели

— Частина 5.  Рукопашний бій в Україні

— Частина 6.  Рукопашний бій у Києві

При копировании материала просим ссылаться на источник https://nipponkempo.com.ua/uk/article/rukopashnyj-bij-u-srsr-sambo-ta-karate/. Правила публикации здесь. В противном случае, мы обязательно выявим плагиат и будем обращаться в DMCA Google.