Рукопашний бій в Україні,  військово-прикладний рукопашний бій. Історія рукопашного бою в Україні Частина 5.

Однією з наймасовіших організацій у СРСР, яка займалася культивуванням усіх видів спортивних єдиноборств, таких як бокс, самбо, фехтування  – було Всесоюзне Фізкультурно-Спортивне Товариство «Динамо» (ВФСТ «Динамо»). Цей спортивний клуб мав найкращу матеріальну базу, оскільки знаходився під керівництвом таких структурх як МВС та КДБ СРСР. Управління та центральна база цього товариства знаходилися в Москві, а в республіках, які входили до складу СРСР, були відділення республіканських організацій. Співробітники управління, тренери, які працювали в «Динамо», були офіцерами МВС чи КДБ. Спортсменам, які досягли певних результатів і займалися професійно спортом, також надавали офіцерські звання. «Динамо» було кузнею фізичної підготовки для правоохоронних органів.

У період до Другої світової війни і після, до кінця 70-х років, у ВФСТ «Динамо» як базові системи самозахисту розглядали і культивували самбо і бокс. Причому самбо було дуже популярним, оскільки ця система повністю відповідала основним завданням правоохоронних органів – затримання та конвоювання суперника – як правило, на той час – це звичайна неозброєна цивільна особа. Бокс – ударний, більш агресивний вид єдиноборства, розглядався скоріше як спортивне доповнення.

Самбо, дзюдо та бокс

У Києві в післявоєнний період викладали великі методисти та педагоги, зокрема й культові постаті в самбо. Одним із них був Роман Школьніков, учень Василя Ощепкова. Роман Школьніков є розробником спеціального взуття для борців-самбістів – «борцівок», і куртки для самбо, незмінним тренером збірної УРСР з самбо, починаючи з повоєнних років і аж до кінця 1970-х, неодноразово приводив українську команду з самбо на п’єдестал різних всесоюзних змагань, сам неодноразово ставав чемпіоном СРСР. Школьніков керувався принципом свого  вчителя – Василя Ощепкова: той, хто вміє навчати, має виховувати учнів, а не перетворюватися просто на спортсмена. Внесок у розвиток української школи самозахисту Романа Школьнікова величезний.

Другою і основною людиною, на якій побудовано всю систему українського самбо й потім і дзюдо, був великий організатор і тренер Ярослав Волощук. Бувши фронтовиком-розвідником, маючи досвід не лише рукопашних сутичок у реальному бою, а й безліч особистих спортивних перемог на килимі змагань, Ярослав Волощук мав величезний потенціал як методист та організатор. Внесок цієї людини у розвиток київської та української школи самбо та дзюдо – видатний. По суті Ярослав Волощук є засновником українського дзюдо.

Третя людина, яку не можна не згадати, був Михайло Іванович Романенко, уродженець Маріуполя, кандидат педагогічних наук, доцент. 29 років завідував кафедрою боротьби та боксу Київського ДІФК. Він написав понад 100 різноманітних праці, що стосуються боксу та методів тренування. Його наукові роботи є настільними книгами для багатьох боксерів з усього світу.

Українські команди самбо, дзюдо та боксу не один десяток разів брали золото на різних всесоюзних змаганнях. Спортсмени, вчителями яких були Школьніков, Волощук, Романенко, ставали призерами європейських та світових чемпіонатів. Українська школа фехтування, боксу, самбо, а потім і дзюдо – була однією з найкращих.

Центр бойової підготовки «Динамо»

У 1978 році в Москві відбулися збори інструкторів і тренерів з усіх видів єдиноборств МВС та КДБ СРСР з проведенням курсів з кубинського оперативного карате, які проводили кубинські офіцери Рауль Рісо (5 Дан «Дзьосінмон») та Раміро Черіно (3 Дан “Дзьосінмон”).

На цих курсах від України серед інших був присутній видатний методист та організатор рукопашного бою в Києві та Україні, майстер спорту із самбо та дзюдо – Пліско Валерій Іванович.

Завдяки кубинським методистам, інструктори, які пройшли підготовку, зуміли ознайомитися з  прогресивною на той період прикладною системою рукопашного бою, яка значно відрізнялася від самбо, боксу і дзюдо, що практикувалися тоді.

У Києві на вулиці Артема 14 було створено Республіканський центр бойової підготовки ВФСТ «Динамо». Очолив цей центр Валерій Іванович Пліско. З Москви було направлено Програму підготовки з «Прикладного карате». Ця програма включала розділи з кіхона, ката зі школи «Дзьосінмон», прийоми і кидки з самбо. Функціонально працівники КДБ ведуть свою діяльність на знищення суперника, а працівники МВС на його затримання. Тому намагалися зберегти як методи нападу, так і затримання. Згодом, до початку 80-х все більше і більше замість назви “оперативне карате” або “прикладне карате” для позначення цього стилю став використовуватися термін “рукопашний бій”.

Рукопашний бій МВС та КДБ СРСР. Унікальні кадри

Ця дисципліна – “рукопашний бій” – наказом за КДБ СРСР була введена як профільний предмет з фізичної підготовки у 1983 році для всіх співробітників відомства. Пліско Валерій Іванович, один із перших в Україні та Києві  почав проводити збори з інструкторами обласних підрозділів правоохоронних органів, передаючи їм знання, отримані на курсах у Москві та Ленінграді.

З початку 80-х років по лінії КДБ на базі ВФСТ «Динамо» для підвищення рівня підготовки та поширення системи рукопашного бою в маси почали проводити змагання між співробітниками КДБ. Правила змагань були взяті та перероблені з кількох напрямків спортивних єдиноборств (самбо, дзюдо, боксу), та постійно вдосконалювалися. Однак вони не відповідали новому стилю. Вже після проведення перших зональних змагань керівництво відомства звернуло увагу на високий травматизм серед співробітників, які беруть участь у змаганнях. Умовно кажучи, зі 100 учасників – 80 мали дрібні, середні і навіть тяжкі травми. Високе травмування виявилосяся однією із слабких сторін нового виду підготовки. Тому правила змагань постійно змінювалися – йшли пошуки оптимального балансу для того, щоб знизити травматизм з одного боку, але залишити максимальне наближення до реального бою. Також розпочалися експерименти з екіпіруванням та захисною амуніцією. Були спроби впровадити захисні жилети як у «тхеквондо», але через недосконалість виготовленого екіпірування ці спроби не увінчалися успіхом. СРСР міг робити танки, а екіпірування для самозахисту – не виходило.

На базі Республіканського Центру бойової підготовки проводилися щорічні збори для співробітників КДБ з обласних та районних відомств. На цих зборах проводилася комплексна фізпідготовка, яка складалася з кросу, силових вправ та практики проведення прийомів з рукопашного бою. Удосконалення процесу підготовки йшло постійно, інтеграція різних прийомів з інших стилів – також.

Вища московська комісія, яка відвідала в середині 80-х Республіканський Центр бойової підготовки ВФСТ «Динамо» в Києві, була здивована високим рівнем оснащення та методичної підготовки співробітників, створеним на ентузіазмі Валерія Пліско. На кілька десятків років Республіканський центр бойової підготовки став основною базою розвитку прикладного рукопашного бою. За цей час у ньому перезаймалося безліч видатних рукопашників. Київська школа рукопашного бою (переважно співробітники КДБ) була найсильнішою в Радянському Союзі. Достатньо назвати такі легендарні прізвища як Віктор Варгоцький, Анатолій Волик, Олександр Осипов, Василь Крутов.

Валерій Пліско за часи роботи в Республіканському Центрі підготував понад 50 підручників та методичних посібників з рукопашного бою для співробітників МВС та КДБ СРСР. Переважна більшість яких  досі є закритими для вільного поширення.

Починаючи з середини 80-х років XX століття монополія самбо та карате почала здавати позиції. До кінця 80-х років намітилася тенденція зростання популярності інших видів єдиноборств та східних практик (ушу, айкідо), особливо повноконтактних єдиноборств, таких, як кік-боксинг, тайський бокс, сават, саньда та ін. Це слугувало певним етапом до переосмислення актуальної техніки рукопашного бою, а саме поступової відмові від ударної бази карате та східних єдиноборств та використання ударної техніки боксу та кікбоксу. Одночасно з цим через зростання популярності контактних поєдинків у захисному спорядженні став виявлятися новий малюнок рукопашного бою, що гармонійно поєднував в собі елементи ударної та борцівської техніки. Так тривало до розвалу СРСР. Наступні 1988 – 1990 роки запам’яталися такими талановитими майстрами, як Волик О.О., Осипов О.М., В. Коркач, Ю. Кравець та Б. Журенко. На той час центр рукопашного бою України по лінії підготовки ЦС ФСТ «Динамо» готував не лише спортсменів, а й займався організацією навчально-тренувальних зборів, на яких проходили кваліфіковану підготовку інструктори та співробітники силових структур.

У Києві у напівпідвалі на вул. Артема, 14 (там тоді розташовувався центр підготовки), було обладнано три зали. Один з цих залів був «набивальним». У ньому були спеціальні «маківари», мітки і навіть електромеханічний силует, що імітує рухи людини (підсічку в обертанні).

Були там й інші цікаві та потрібні пристосування, що допомагають удосконалювати та закріплювати набуті навички українським спортсменам – «рукопашникам». У ті роки застою, гонінь та заборон на розвиток східних єдиноборств цей напівпідвальний центр став, власне, другим будинком для всіх ентузіастів РБ, які незважаючи ні на що розвивали цей унікальний вид єдиноборств.

У 1993 році, з ініціативи ЦС ФСТ «Динамо» для розвитку та популяризації рукопашного бою була створена Федерація Рукопашного Бою України (ФРБУ). ФРБУ ставила собі завдання популяризації рукопашного бою серед цивільного населення та вдосконалення цього виду єдиноборств для прикладного використання в правоохоронних органах. На той час остаточно сформувалася різниця між спортивним виглядом рукопашного бою і військово-прикладним.

Спортивний рукопашний бій відрізняється від військово-прикладного наступними принципами:

– введені жорсткі обмеження на вивчення під час тренувань та застосування у поєдинках небезпечних ударів та прийомів;
– запроваджено вагові категорії на змаганнях;
– повна відсутність будь-якої зброї або предметів, які можуть виступити як вона;
– не використовуються прийоми та способи бою, що призводять до травм або які можуть бути небезпечні летальним кінцем.

Військово-прикладний напрямок рукопашного бою, навпаки, практично не має жодних обмежень.
Постійна соціальна напруженість в Україні, криміногенна ситуація, боротьба різних політичних груп у країні, переділ власності, події 2004 року на Майдані, на вулицях Києва, Донецька та інших міст України викликали в суспільстві певний запит на військово-прикладний напрямок рукопашного бою, який не міг бути задоволений повністю існуючими секціями нешкідливих, спортивних єдиноборств типу айкідо, ушу чи навіть карате. На вулицях ніхто не питає якій ваговій категорії відповідає перехожий.
У 2010 році в Україні почав розвиватися новий вид рукопашного бою – Ніппон Кемпо.

Ніппон Кемпо в Україні

Ніппон кемпо – японський рукопашний бій, орієнтований на розвиток у бійця саме військово-прикладних навичок. Цей напрямок, який сформувався в Японії до другої половини XX століття і розвивається й до цього дня, увібрав у себе все найкраще та ефективніше з усіх видів японських єдиноборств («джіу-джітсу»(«дзю-до»), всіх стилів «карате», боротьби “сумо”, мистецтва володіння мечем “кендо”). Ніппон Кемпо має спортивну складову, але при цьому має розділи із захисту та боротьби проти супротивника, озброєного будь-яким видом зброї, як холодної, так і вогнепальної. Основна відмінність Ніппон Кемпо – наявність чітко вираженої, рафінованої системи самозахисту та нападу. Ніппон кемпо – це вузькоспеціалізований набір ефективних, але не ефектних, дуже результативних прийомів та ударів. У Ніппон Кемпо головне – це безпека бійця під час тренувань та змагань. Тому в поєдинках та на тренуваннях використовується спорядження високого класу захисту – «богу» (обладунки). Це дозволяє зробити тренування та поєдинки максимально наближеними до реального бою, на практиці відпрацювати та відшліфувати майстерність бійця.

У японському рукопашному бою Ніппон кемпо застосовується ударна техніка, техніка кидків, больових контролів (прийомів) та задушливих прийомів. Ведеться робота як зі зброєю, так і проти зброї. Обов’язкове напрацювання боїв на повну силу в захисному екіпіруванні на повний контакт. Велика увага приділяється проведенню боїв для зміцнення «сили духу», коли учні за одне заняття проводять більше 20 боїв у фулконтакт без перерви, без урахування вікових, вагових та ростових показників.
У наш складний час володіння прийомами та навичками сучасного рукопашного бою (РБ) є однією із запорук безпеки життя та здоров’я людини.

Читайте ще з циклу “Історія рукопашного бою”:

– Частина 1. Рукопашний бій у царській Росії

— Частина 2. Рукопашний бій у перші роки Радянської влади

— Частина 3.  Рукопашний бій в Велику Вітчизняну

— Частина 4. Рукопашний бій в СРСР: самбо і карате

— Частина 6.  Рукопашний бій у Києві

При копировании материала просим ссылаться на источник https://nipponkempo.com.ua/uk/article/rukopashnyj-bij-v-ukrayini-istoriya/. Правила публикации здесь. В противном случае, мы обязательно выявим плагиат и будем обращаться в DMCA Google.