Рукопашний бій у Києві. Як розвивався рукопашний бій у столиці України. Українська школа рукопашного бою.

Для більшості звичайних людей рукопашний бій  – це збірне поняття, яке поєднує всі існуючі стилі єдиноборств. У цьому сенсі – це вільний переклад японського слова кемпо або китайського цюань-фа, якими на Сході також називають всі бойові мистецтва. Однак, це не зовсім так. Є окрема спортивна дисципліна під назвою «рукопашний бій», яка з’явилася ще в Радянському Союзі й існує досі. Київ – місто, яке дало Радянському Союзу кілька майстрів спорту, чемпіонів з цієї дисципліни, місто, яке досі має сильну школу рукопашного бою.

КДБ-шні коріння рукопашного бою

Однією з наймасовіших організацій в СРСР, яка займалася культивуванням усіх видів спортивних єдиноборств, таких як бокс, самбо, фехтування — було Всесоюзне Фізкультурно-Спортивне Товариство «Динамо» (ВФСТ «Динамо»). Цей спортивний клуб мав найкращу матеріальну базу, оскільки керувався такими структурами як МВС та КДБ СРСР. Управління та центральна база цього товариства знаходилися в Москві, а в республіках, які входили до складу СРСР, були відділення республіканських організацій. Співробітники управління, тренери, які працювали в «Динамо», були офіцерами МВС чи КДБ. Спортсменам, які досягли певних результатів і займалися професійно спортом, також надавали офіцерські звання. «Динамо» було кузнею фізичної підготовки для правоохоронних органів.

У період до Другої світової війни і після, до кінця 70-х років, у ВФСТ «Динамо» як базові системи самозахисту розглядали й культивували самбо та бокс. Причому самбо було дуже популярним, оскільки ця система повністю відповідала основним завданням правоохоронних органів – затримання та конвоювання супротивника – як правило, на той час – це звичайна неозброєна цивільна особа. Бокс – ударний, більш агресивний вид єдиноборства, розглядався скоріше як спортивне доповнення.

Самбо, дзюдо та бокс у Києві

У Києві в післявоєнний період викладали великі методисти та педагоги, зокрема й культові постаті в самбо. Одним із них був Роман Школьніков, учень Василя Ощепкова. Роман Школьніков є розробником спеціального взуття для борців-самбістів – «борцівок», і куртки для самбо, незмінним тренером збірної УРСР з самбо. починаючи з повоєнних років і аж до кінця 1970-х, неодноразово приводив українську команду з самбо на п’єдестал різних всесоюзних змагань, сам неодноразово ставав чемпіоном СРСР. Школьніков керувався принципом свого  вчителя – Василя Ощепкова: той, хто вміє навчати, має виховувати учнів, а не перетворюватися просто на спортсмена. Внесок у розвиток української школи самозахисту Романа Школьнікова величезний.

Другою, і основною людиною, на якій побудовано всю систему українського самбо і потім і дзюдо, був великий організатор і тренер Ярослав Волощук. Бувши фронтовиком-розвідником, маючи досвід не лише рукопашних сутичок у реальному бою, а й безліч особистих спортивних перемог на килимі змагань, Ярослав Волощук мав величезний потенціал як методист та організатор. Внесок цієї людини у розвиток київської та української школи самбо та дзюдо – видатний. По суті Ярослав Волощук є засновником українського дзю-до.

Третя людина, яку не можна не згадати, був Михайло Іванович Романенко, уродженець Маріуполя, кандидат педагогічних наук, доцент. 29 років завідував кафедрою боротьби та боксу Київського ДІФК. Він написав понад 100 різних праць, що стосуються боксу та методів тренування. Його наукові праці є настільними книгами для багатьох боксерів з усього світу.

Українські команди самбо, дзюдо та боксу не один десяток разів брали золото на різних всесоюзних змаганнях. Спортсмени, вчителями яких були Школьніков, Волощук, Романенко, ставали призерами європейських та світових чемпіонатів. Українська школа фехтування, боксу, самбо, а потім і дзюдо – була однією з найкращих.

Рукопашний бій у Києві – закрите мистецтво

У 1978 році в Москві відбулися збори інструкторів і тренерів з усіх видів єдиноборств МВС і КГБ СРСР з проведенням курсів з кубинського оперативного карате, які проводили кубинські офіцери Рауль Рісо (5 Дан «Дзесінмон») і Раміро Черіно (3 Дан «Дзесінмон». Докладніше про це можна прочитати в нашому матеріалі “Рукопашний бій в СРСР”.

На цих курсах від України серед інших був присутній видатний методист та організатор рукопашного бою в Києві та Україні, майстер спорту з самбо та дзюдо – Пліско Валерій Іванович.
Завдяки кубинським методистам, інструктори, що пройшли підготовку, зуміли ознайомитися з  прогресивною на той час прикладною системою рукопашного бою, яка значно відрізнялася від самбо, боксу і дзюдо, що практикувалися тоді.

У Києві, на вулиці Артема, 14 (зараз – вул. Січових Стрільців), було створено Республіканський центр бойової підготовки ВФСТ «Динамо». Очолив цей центр Валерій Іванович Пліско. Він одразу ж розпочав організацію матеріального забезпечення центру профільним обладнанням, призначеним для рукопашного бою. З Москви була направлена ​​”Програма підготовки з “Прикладного карате””. Ця програма включала розділи з кіхона, ката зі школи «Дзесінмон», прийоми і кидки з самбо.

Специфіка роботи співробітників держбезпеки (КДБ) – максимально жорстка дія на супротивника – аж до знищення. Специфіка діяльності співробітників МВС інша – затримати та конвоювати суперника, бажано без травмувань. Тому під час створення програми підготовки намагалися зберегти як методи нападу, так і затримання. Згодом, до початку 80-х все більше і більше замість назви “оперативне карате” або “прикладне карате” для позначення цього стилю став використовуватися термін “рукопашний бій”. І ця дисципліна – “рукопашний бій” – наказом за КГБ СРСР була введена як профільний предмет з фізичної підготовки в 1983 році для всіх співробітників відомства. Тому є всі підстави говорити, що рукопашний бій у Києві повністю офіційно почав розвиватися з 1983 року.

Пліско Валерій Іванович, один із перших в Україні та Києві почав проводити збори з інструкторами обласних підрозділів правоохоронних органів, передаючи їм знання, отримані на курсах у Москві та Ленінграді.

Ці щорічні збори для співробітників КГБ з обласних та районних відомств проводились на базі Республіканського центру з бойової підготовки у Києві. В рамках зборів проходили заняття з комплексної фізпідготовки, яка включала в себе крос, силові вправи та практику проведення прийомів з рукопашного бою. Удосконалення нової дисципліни йшло постійно, інтеграція різних прийомів з інших стилів теж. Висока московська комісія, яка відвідала в середині 80-х Республіканський Центр бойової підготовки ВФСТ «Динамо» у Києві була здивована високим рівнем оснащення центру та підготовки його співробітників, створеним на ентузіазмі Валерія Пліско.

Унікальні кадри: збори співробітників МВС та КГБ СРСР, зняті на кіноплівку

Більш ніж на 10 років Республіканський центр бойової підготовки став основною базою розвитку прикладного рукопашного бою. За цей час у ньому перезаймалося безліч видатних рукопашників. Київська школа рукопашного бою (переважно співробітники КГБ) була найсильнішою в Радянському Союзі. Достатньо назвати такі легендарні прізвища Віктор Варгоцький, Анатолій Волик, Олександр Осипов, Василь Крутов.

Валерій Пліско за час роботи в Республіканському Центрі підготував понад 50 підручників та методичних посібників з рукопашного бою для співробітників МВС та КГБ СРСР. Більшість з них досі є закритими для вільного розповсюдження.

Атестація та змагання з рукопашного бою

З початку 80-х років по лінії КГБ на базі ВФСТ «Динамо» для підвищення рівня підготовки співробітників та популяризації системи рукопашного бою у відомстві почали проводити змагання між працівниками КДБ. У змаганнях брали участь і співробітники Республіканського центру бойової підготовки. Правила змагань були взяті та перероблені з кількох напрямків спортивних єдиноборств (самбо, дзюдо, боксу), та постійно вдосконалювалися.

Однак, спортивні правила не відповідали новому стилю. Вже після проведення перших зональних змагань керівництво відомства звернуло увагу на високий травматизм серед співробітників, які беруть участь у змаганнях. Умовно кажучи, зі 100 учасників – 80 мали дрібні, середні і навіть тяжкі травмування. Високий рівень травматизму виявився однією із слабких сторін нового виду підготовки. Тому правила змагань постійно змінювалися – йшли пошуки оптимального балансу для того, щоб знизити травматизм з одного боку, але залишити максимальне наближення до реального бою. Також розпочалися експерименти з екіпіруванням та захисною амуніцією. Були спроби впровадити захисні жилети як у «тхеквондо», але через недосконалість екіпірування, що виготовлялось на підприємствах СРСР, ці спроби не увінчалися успіхом. СРСР міг робити танки, а екіпірування для самозахисту – не виходило.

У Центрі бойової підготовки були розроблені правила атестації учнів – щось на кшталт іспитів: виконання прийомів рукопашного бою  за білетами з бальною оцінкою виконання. Це вносило елемент несподіванки для учнів і змушувало їх посилено відпрацьовувати всі прийоми рукопашного бою, представлені у програмі. Чемпіонат з рукопашного бою обов’язково складався з двох турів. Перший тур – виконання прийомів проти суперника, озброєного будь-якою зброєю і демонстрація техніки самозахисту. Кожен вид прийому оцінювався бальною системою. Співробітник мав набрати певну кількість балів, щоб бути допущеним до другого туру безпосередньо  до боїв.

Центр бойової підготовки ВФСТ «Динамо» був закритою відомчою структурою і це вберегло його працівників  від високих методистів зі Спорткомітету УРСР, що позитивно впливало на ефективність нової системи прикладного рукопашного бою.

Рукопашний бій – у маси

До початку 90-х років рукопашний бій, як система єдиноборств, був закритою системою і призначений лише для обраних – переважно співробітників КГБ і МВС. Але з розвалом СРСР країна почала жити за іншими принципами. Система фінансування, що стабільно працювала багато десятиліть, перестала існувати. На початку 90-х республіканський центр бойової підготовки став втрачати свої позиції – практично припинивши роботу з розвитку рукопашного бою.

У 1993 році було створено Федерацію Рукопашного Бою України (ФРБУ), яка була більш життєздатною в новому середовищі і могла виживати, набираючи учнів на комерційній основі.

Навчання цивільних осіб мало зовсім іншу специфіку: звичайній людині не цікаве затримання та конвоювання супротивника, у нього немає мети усунути ворога зі свого шляху. Мета звичайного громадянина – безпека та оборона себе та своїх близьких. Тому техніка рукопашного бою стала менш жорсткою, більше почала йти до спортивних стилів. У федерацію рукопашного бою в Києві почали вступати інструктори та тренери з різних систем єдиноборств, які ніколи не мали стосунку ні до МВС, ні, тим більше, до КДБ чи СБУ. Виникли передумови для перегляду правил, програм та методики підготовки рукопашного бою.

Велику роль у створенні нових м’яких технік зіграв Осипов Олександр Миколайович (чемпіон першого турніру з рукопашного бою 1981 року), він прийшов у ФРБУ в 1996 році, на той період вже маючи 2 Дан «Кьокусінкай» карате-до (японської атестації). Він один із перших   вніс до рукопашного бою японську методику підготовки учнів. Починаючи від класичної системи побудови занять, виконання кихону, ката, тактичних напрацювань на мішку та лапах. Він же сприяв введенню в рукопашний бій загальноприйнятої зараз системи  атестації спортсменів: «Кю» – учнівські ступені та «Дан» – майстерські ступеня.

Рукопашний бій в Києві

Звісно, співробітники спеціальних структур на кшталт МВС та СБУ і зараз навчаються рукопашному бою. На сьогоднішній день у правоохоронних органах культивуються дві системи: бойове самбо та рукопашний бій на рівні «дозованого» контакту. Але чи це ефективно? На турнірах, що проводяться з жорстких контактних боїв, працівники зазнають травм.
При дозованому контакті та вагових категоріях, співробітники, навпаки, не отримують досвіду реальних боїв. Але на вулиці або в окопі вагових категорій немає, співробітник правоохоронних органів просто зобов’язаний вміти “працювати на повний контакт”. Захисне екіпірування, яке застосовується на турнірах вирішує проблему лише частково. І, нарешті, не вирішено головне питання, як будується спільна навчально-методологічна робота? Рівень та кваліфікація інструкторів і викладачів залишається слабким, а досвід та «база» знань здебільшого втрачені. Змагання проводяться рідко, різні школи рукопашного бою у різних навчальних закладах роз’єднані.

Щодо громадянського, аматорського рукопашного бою, то тут ситуація ще більш “різнокольорова”. Ось уже більше 25 років рукопашний бій у вільному плаванні. Поняття рукопашного бою стало збірним, фактично синонімом слова “єдиноборства” і об’єднує всі відомі стилі, серед яких зараз є й досить екзотичні. Російський рукопашний бій, Спас, Козацький поєдинок, Бойовий Гопак – такі стилі виглядають, мабуть, поекзотичніше за старе добре карате, і, якщо чесно, у майстрів традиційних стилів – карате, самбо, дзюдо чи боксу викликають безліч сумнівів. Найчастіше це симбіоз з декількох звичайних шкіл, позбавлений їх стрижня – традиційної філософії, але одягнений у модні епатажні одяги.

У будь-якому стилі та школі важлива наступність та традиції, методологія процесу навчання, атестації та кваліфікації учнів. Будь-яка втрата сильних методистів та тренерів, наприклад, така як та, що сталася у 90-ті роки, відкидає розвиток будь-якої школи на довгі роки. Якщо учневі не цікаво, якщо учень займається максимум до 25-ти років і каже, що збагнув школу, то школи – не існує. Школа тоді називається школою, коли учень прийшов до неї у будь-якому віці і залишився в ній та з нею назавжди. Коли школа стає частиною його життя.

Як і в будь-якій науці, у рукопашному бою важливі знання та навички поводження з ними. Сучасний рукопашний бій – не застигла догма, а наука, яка постійно поповнюється новими знаннями з суміжних бойових мистецтв і базується на традиціях, спадкоємності тих знань, які накопичені попередніми поколіннями майстрів. У цьому сенсі  школа  рукопашного бою Ніппон Кемпо,  без сумніву,  – одна з найкращих!

Читайте ще з циклу “Історія рукопашного бою”:

– Частина 1. Рукопашний бій у царській Росії

— Частина 2. Рукопашний бій у перші роки Радянської влади

— Частина 3.  Рукопашний бій у Велику Вітчизняну

— Частина 4.  Рукопашний бій  в СРСР: самбо і карате 

— Частина 5.  Рукопашний бій в Україні

При копировании материала просим ссылаться на источник https://nipponkempo.com.ua/uk/article/rukopashnyj-bij-u-kyyevi/. Правила публикации здесь. В противном случае, мы обязательно выявим плагиат и будем обращаться в DMCA Google.