Джіу-джітсу Кіто-рю – попередник дзюдо

Коріння дзюдо складає стиль кіто-рю (kito ryu), дзюдзюцу (джіу джітсу). Переклад назви кіто-рю  – «Школа підйому та падіння». Це старовинна японська школа системи дзюдзюцу, що виникла наприкінці XVII – початку XVIII століття. Основи кіто-рю включають 5 ката (косіка – но ката). Згодом ці ката почав застосовувати у навчанні техніки майстер Дзігоро Кано. Концепція стилю кіто-рю заснована на двох старовинних творах – “Хонтай” і “Сіко”, автором яких вважають відомого японського поета і філософа дзен-будійського ченця Такуана. Спочатку стиль кіто-рю був універсальним бойовим мистецтвом і включав прийоми кендзюцу(меч), ​​йайдзюцу(явара), бодзюцу(палиця), єрі-кумі-уті (боротьба без зброї) та кусарігама-дзюцу (бойовий серп). До початку XVIII століття кіто-рю став системою боротьби без зброї (кумі-уті), який базувався на   принципі «ран» (свобода) або «ранаторі» (звільнитися; нині «рандорі»): переможець у бою повинен був залишатися вільним і повністю контролювати супротивника – больовим, задушливим  прийомом або таким жорстким кидком, після якого противник був би виведений з ладу.

Примітка: Кіто-рю для свого часу в XVII-XVIII столітті був також революційним стилем бойового мистецтва. На той час зброю могли носити лише самураї, амуніція яких добре захищала від ударної техніки типу карате. Навпаки, травмувати власні кулаки чи ноги залізними латами було дуже легко. Тому перемогу з таким противником неозброєній людині можна було здобути, тільки якщо увійти з нею в близький контакт, утримати, не дати скористатися своєю зброєю і вивести її з ладу, зламавши йому кінцівку, або скористатися задушливим прийомом. На найгірший кінець - звалити, кинути його на землю - одягненому в важкі лати самураю піднятися було нелегко. Кіто-рю ідеально підходило для такої боротьби. Однак до середини XIX століття з поширенням у Японії вогнепальної європейської зброї важке захисне озброєння зникло. Майже зникли і самі самураї, тому популярність більшості таких стилів дзюдзюцу, як кіто-рю, сильно впала і якби не трансформувалася в дзюдо, то, можливо, розчинилося б в історії так само, як і багато інших бойових мистецтв.

Майстри кіто-рю надавали великого значення духовному вихованню мужності та стійкості учнів при оволодінні майстерності у вільних поєдинках «порожніми руками». В одній зі шкіл кито–рю  – дзікісін-рю, вперше в історії філософськи обгрунтовувалась техніка боротьби без зброї – техніка «порожньої руки».

Виникнення дзюдо

Старовинні стилі джіу-джітсу (дзюдзюцу) отримали новий поштовх завдяки німецькому доктору медицини Ервіну Белцу, який працював у 1876-1905 році в Токійському університеті і досліджував антропологію японців, а також його молодшому товаришу з рукопашного бою – студенту цього ж університету – Кано Дзігоро. Дзігоро вивчав бойові мистецтва кіто-рю и  тенсін  сінйо-рю. Спочатку Ервін Белц вивчав мистецтво володіння мечем кендзюцу під керівництвом майстра Сакакібарі, а потім брав уроки з бойових систем дзюдзюцу у майстра Тоцукі. Європеєць Ервін Белц, будучи лікарем і володіючи передовими для того часу знаннями у спортивній медицині, вивчаючи дзюдзюцу, звернув увагу на жорсткість і навіть жорстокість бойових мистецтв, які призводили до високого травматизму учнів. Намагаючись пропагувати заняття рукопашним боєм серед своїх студентів, він зауважив, що саме високий травматизм заважав популярності дзюдзюцу.

Спілкуючись між собою, професор Ервін Белц і студент Кано Дзігоро швидко порозумілися. Талановитий японець одразу ж вловив суть досягнень та методик західної спортивної медицини та перспективи ідеї Белца, яка полягала в зниженні травматизму на заняттях дзюдзюцу. Кано вирішив змінити і пом’якшити небезпечні техніки старовинних стилів, зменшивши таким чином жорсткість проведення прийомів, а зрештою і травматизм. Це дало можливість проводити безпечні вільні поєдинки між учнями, які тренуються. Ідея зміни підходу у викладанні техніки Будо та створення нової сучасної та прогресивної школи дзюдзюцу захопила молодого та талановитого студента Дзігоро Кано на все життя. Бойове мистецтво дзюдзюцу, послідовників якого на той момент налічувалося всього кілька тисяч чоловік у всій Японії, отримало друге дихання.

Становлення дзюдо

У 1882 році, в 22 роки, Кано Дзігоро відкрив власну школу (додзьо) в Сітокаї (Токіо), назвавши своє бойове мистецтво «дзюдо» (м’який шлях), щоб відрізнити його від вже існуючого жорсткого дзюдзюцу. Спочатку додзьо нової школи мало площу всього в 12 татамі, що становило близько 22 квадратних метрів і не могло вміщувати багато учнів. Школа називалася «Кодокан» («школа розуміння Шляху»). Майстер Кано намагався створити систему підготовки, в якій застосовувалася б не травмонебезпечна техніка, а техніка, яка дозволяє проводити вільні та безпечні сутички між бійцями. У той же час при відносній безпеці проведення прийомів, у разі загрози свого життя учень, використовуючи велику амплітуду рухів і силу, міг завдати серйозної шкоди справжньому противнику. За основу духовного стрижня нової школи Кано взяв моральні заповіді самураїв: “Гірі” – честь, обов’язок, “Гі” – ритуал. Намагаючись зберегти наступність старих традицій і дати нове наповнення дзюдзюцу, Дзігоро Кано навчав учнів не лише технікам (ваза) та фізичним вправам, а й дбав про розвиток духовного, морального рівня підопічних. Основною концепцією стилю Майстер Кано вибрав принцип гнучкості духу, що контролює грубу силу. Потрібно пристосовувати свою силу до сили супротивника, щоб повернути її на користь собі. Система (гоке), створена Кано, містить п’ять категорій, у кожній із яких використовують вісім видів кидків – від простого до складного.

Рух в атаці дзюдо має три безперервні фази кудзусі+цукурі+каке:

• Кудзусі – виведення супротивника з рівноваги;
• Цукурі – підготовка до застосування атакуючого прийому;
• Каке – проводиться атакуючий прийом.

Засновник дзюдо Дзігоро Кано розглядав створене ним бойове мистецтво зовсім не як набір окремих прийомів.

• Дзю-но рі – принцип м’якості;
• Сейрьоку дзенрьо – раціональне використання енергії;
• Дзіта кьоей – взаємна допомога та підтримка.

Секрет популярності дзюдо

Дзігоро Кано ввів у навчання виконання 9 ката (систем вправ). Ката – це не тільки і не просто послідовні зв’язки рухів, що використовуються в дзюдо. Вважається, що Дзігоро Кано зашифрував у ката ті самі небезпечні та жорсткі прийоми дзюдзюцу, які призводили до травм і навіть смерті. Використання «ката» у системі навчання дозволило зберегти старі традиції шкіл дзюдзюцу, що дало можливість передачі інформації від майстра до учнів. Навіть зараз за сучасного розвитку хай-теку: доступності фото, відео, інтернету та комп’ютерних технологій, нічого не може замінити виконання ката. Наприкінці ХІХ століття запровадження «ката» у систему навчання було революційним проривом. Система «ката» дозволила стежити одному майстру за чистотою виконання техніки великою кількістю учнів одночасно.  Кано стверджував, що вільні поєдинки рандорі  без практики ката – неспроможні існувати. Учні, які не вивчають ката, ніколи не зрозуміють саму суть дзюдо. В ката виробляється особливий дух, чистий і спокійний, а у вільних поєдинках  рандорі цей дух перевіряється – наскільки учень готовий зберігати чистоту і спокій перед загрозою. Це – два колеса одного воза.

Ще одним із революційних нововведень у системі навчання стало створення системи заохочення та кваліфікації учнів. Дзігоро Кано в 1886 році вводить систему Кю і Данів, а пізніше і кольорових і чорних поясів. Ця система набула величезної популярності в усьому світі, і досі використовується багатьма системами рукопашного бою, навіть тими, які не є японськими єдиноборствами. Поняття «чорний пояс» стало знаком вищої оцінки для будь-якого бійця, який займається рукопашним боєм.

Дзігоро Кано зумів поєднати принцип спортивного змагання із технікою старовинних традиційних шкіл боротьби. Це, у свою чергу, вплинуло на масову популярність системи. У 1908 році дзюдо стало обов’язковим предметом у всіх японських середніх школах.

Розвиток дзюдо

Новий вид спортивного будо (єдиноборства) швидко здобув популярність. Вже в 1938 році налічувалося 100 000 володарів чорних поясів і данів по дзюдо, причому це були вже не лише японські спортсмени, а й представники інших країн.

А починаючи з 1945 року, після окупації Японії Сполученими Штатами, інтерес до східних єдиноборств спалахнув у всьому світі. Крім самих американців, які займалися дзюдо безпосередньо в Японії, безліч японських майстрів роз’їжджаються по всьому світу. Серед них – Кавайсі Мікіносуке, учень Дзігоро Кано, майстер військової громадської організації Дай Ніппон Бутокукай, що об’єднувала всі японські бойові мистецтва.

Примітка: У 1945 році громадська організація Дай Ніппон Бутокукай, одним із засновників якої був і Дзігоро Кано, і до якої поряд з іншими бойовими мистецтвами входило дзюдо, була заборонена американською адміністрацією в рамках боротьби з японським мілітаризмом.

До кінця життя Кавайсі отримав 7-й дан по дзюдо. Мікіносуке Кавайсі приписують популяризацію системи кольорових поясів у дзюдо. Не-японцям дуже складно було спочатку зрозуміти складну систему градації майстерності – систему кю та данів. Кольорові пояси робили цю систему простою і зрозумілою, а також вводили систему мотивації – кожен учень прагнув досягти наступного поясу. Ще до війни  Мікіносуке відкрив школи дзюдо у Великій Британії та Франції. А 1945 року він зміг повернутися до Парижа, а 1947 року організував перший в історії дзюдо Міжнародний турнір. Турнір проводився між двома країнами: Великою Британією та Францією і носив ім’я свого організатора Kawaisi Cup. У дзюдо Кавайсі відомий і своєю системою (гоке) Кавайсі, яка включає 40 основних кидків, 20 захоплень, 30 задушливих прийомів та 25 больових контролів.

У липні 1951 року було створено Міжнародну федерацію дзюдо, яка спочатку об’єднувала лише країни Європи та Аргентину (без Японії). Японія, як і багато країн решти чотирьох континентів, увійшла до Міжнародної федерації дзюдо вже після, протягом наступних 10 років. 1956 року відбувся Перший Чемпіонат Світу в Токіо, а 1964 року дзюдо було включено в програму Олімпійських ігор.

Техніка Дзюдо в Ніппон Кемпо

Не обійшлося без впливу дзюдо на рукопашний бій Ніппон Кемпо. Засновник стилю Ніппон Кемпо майстер Саваяма Масару був володарем ступеня 5 дана «шихан» (професор) з дзюдо.

Примітка: Згадуваний вище Мікіносуке Кавайсі мав у цей же час - в середині 1930х років - тільки 4-й дан. Хоча слово тільки – це велика умовність – це вже дуже високий ступінь.

Це далося взнаки і на самому стилі Ніппон Кемпо, який як губка вбирав і вбирає зараз найкорисніші та найефективніші прийоми. Фундамент кидкової техніки та больових контролів Саваяма взяв із дзюдо. Однак ці кидки були модернізовані під проведення техніки в рукавичках (куробу). Друге запозичення – у системі навчання Ніппон Кемпо, так само як і в дзюдо, існують ката – системи вправ, які спрощують процес навчання. Третє запозичення – система кольорових поясів у ранжируванні рівня підготовки учнів.

Потрібно пам’ятати, що дзюдо – насамперед повноцінне спортивне єдиноборство, і хоча і має пряму спорідненість з бойовими мистецтвами, але як таковим у чистому вигляді не є. Тому безліч майстрів та учнів, бажаючи навчитися не лише самозахисту, приходять до шкіл повноконтактного рукопашного бою Ніппон Кемпо, маючи ступеня в дзюдо. І дуже часто на турнірах та змаганнях з Ніппон Кемпо можна побачити яскраві та динамічні кидки, що показують зв’язок цих двох систем самозахисту.